ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница

В ті часи не "толеранція" була законом, а відплата. Князь Володимир казав (1152): "оже буду жив, то любо свою голову сложю, любо себе мщю". Засадою Сірка супроти татарів було "вет за вет". За кривди, заподіяні ординцями Україні, ніс "огнем і мечем" "отмщениє хану і цілому Криму за турбації, зневаги і шкоди". А взявши в полон "тумів", потатарчених українців, наказав, як вертали до Криму, "всіх без жадного пощадения на голову вибити й вирубати", уважаючи, що так було б і для них краще, "нежели бисте міли в Криму между бісурманами розмножатися на наши христіянскіи молодецкіи голови"[50].

Взагалі в ті часи інакше, аніж в XIX віці ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница вірили в справедливість Божію. Тепер слова "Мне отмщение і аз воздам" толкуються в тім сенсі, що не людська це справа, а Божа, а як Він то зробить — Його річ. Тоді думали інакше. Тоді вірили свято, що ніякий гріх не мине насильника, що "аз воздам" — це не пусті слова, що вони колись таки здійсняться і то — як наприклад думав Мономах — руками людей, яким "поможе Бог і пресвятая Бородиця". Оповідаючи про катування українців москалями по Полтаві, в Лебедині, автор "Історії Русів" пише: "єжели по словам самого Спасителя... "всякая кров, пролитая на землі взищеться от рода всього", то "які ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница ж взисканія належаться за кров народу руського, пролитую ... до сього дня", до часів Меншикова і Петра (ст. 213). Коли той самий кат його народу, підніжок Петрів, Меншиков, попав в неласку і на заслання, автор "Історії" каже, що це "помянена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мертвеців, неповинна пролитая на Руси", це "изли Бог чашу гніва свойого на главу убійци і на дом його" (стор. 232). Величко уважає, що коли на Україні з'явився великий муж, що карав насильство і кривди і несправедливості, то

це "милосердиє Божіє", побачивши "свише на такії невиннії терпінія", того мужа "во отмщениє оних всіх бідствій опреділило"[51]. Мученики тих часів ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница — це не були мученики теперішніх сторонників Тагора і Толстого, паралітики на роздоріжжі. Це були мученики, які "невинно пострадавшії, вопіють... із гробів своїх, жадаючи за кров їх отмщения"[52].

Як різнилася від них ментальність тих толстовців з-під знаку соціалізму чи радикалізму, які проповідували не свободу Сірка, Мономаха, Величка, автора "Історії Русів", лише свободу індуського святого, "правдиву свободу без ніякого ворогування, яке доводить до війни"; свободу, оздоблену "пробудженою свідомістю, яка ставить народ понад усякі обиди і знущання", змушує його не звертати на них уваги. А коли й бути патріотом, то того "шляхетного" патріотизму, якому не вільно "переходити у войовничий патріотизм[53] і ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница який "виявляється в тихому стражданні".



Взагалі сучасні проповідники "гуманності", "людяності" проклинають "завойовницький дух" і "отмщениє". Бо й що з нього вийде ? "Чи справді завойовничий дух є необхідний, щоби націю удержати в стані свіжості, гарту і здоров'я?" Зовсім ні! Народи, перейняті таким духом, погано кінчили або скінчать (автор того певний), "нові імперії розкладаються на наших очах — Німеччина, Велика Британія, Росія"[54]. Німеччина, яка аж так розложилася, що скоро іншим не буде місця ... В. Британія, яка колосально збільшила свої посілості по останній війні ... Росія, якій розклад її та войовничість не перешкодили проковтнути Україну...

Виходило б неначе, що той немилий радикалам ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница "дух" не так то вже провадить конче до розкладу заражені ним народи? Виходило б, що може б і нам, наприклад, засвоїти той дух, наприклад, щоби стримати його вияви проти нас у більшовиків? Але наш гуманіст і на це не пристає. Бо культ "завойовничого духу", культ "сильної еліти", плеканий серед нас, — лише "тим самим скріплюють ту силу, що наступає на наше народне ж життя"[55]. Отже удаваймо мертвих, втягнімо в себе пазурі, або ще краще: — даймо обстригти їх, і аж тоді все буде в порядку! Не викличемо вовка з лісу. "Наше народне життя" потече молоком і медом!

* * *

Власне тоді, як в світі запанує ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница нова етика! Реальних питань життя не дасться вирішити самою фразою про "національну етику", або "інтерес нації". Співжиття людей і цілих народів мусить отже регулюватися якимись іншими засадами, які й звемо "етикою"... Правда, деякі етичні кодекси "мали на думці лише громадян свого племені, а відносно інших, "варварів"... радили примінювати засади "національного" чи конфесійного егоїзму. Але нема ніякого сумніву, що нині це вже пройдений шлях, до якого нема повороту і що навіть у сферу міжнаціональних відносин... вкочуються нові етичні норми, загальнолюдські [56] .

Конкретно? Конкретно, наприклад, не дозволено ніяким способом супроти Леніних і Постишевих послуговуватися якоюсь окремою "національною етикою", або — ще ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница гірше — "національним егоїзмом", "егоїзмом" 40-мільйонового визискуваного народу, неначе супроти якихось "варварів"! Це було б негуманно і не по-людськи. Треба знайти спільні з ними етичні засади і на їх підставі вже з ними порозумітися.

Хто ж несе ті "нові етичні норми"? Їх носієм є в першій мірі соціалізм ... Очевидно, він "ще кволий, в устах членів пануючих націй він часто-густо обтяжений ще імперіалістичними навичками попередніх поколінь", але це нічого, він вже "викристалізовує свою ідеологію щораз більше і є на добрій дорозі до того, щоб вибороти авторитет засадам загальнолюдської етики в практичнім житті"[57]. Отже, не спішімся, поможім Сталінові, Блюмові, Адлерові викристалізувати ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница в собі "засади загальнолюдської етики", повчім їх, переконаймо їх, але — на Бога — не засвоюймо і собі ту "етику людоїдів", яка лише компрометує нас перед "культурним світом"!...

Це може видатися пересадою?[58] Але так не є. Цей мотив повторюється стало в "новітнім" українстві — від Драгоманова через С. Єфремова і українську пресу часів між першою (1905) і другою (1917) революціями в цараті, через "Украинскую жизнь", аж до останніх писань на еміграції Винниченка, Шаповалова, а в краю отих радикалів, з яких наймаркантнішого я оце цитував... Це люди, яким не поможе ніщо; це люди, яких мозок наскрізь пережертий пранцями "людяності" і "гуманності"; це люди, яких "наука" своїм ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница труп'ячим сопухом затруювала наше духове життя в минулім віці, затруює його ще й нині, яка в'ялить в нашім оточенні все пишне, здорове, гарне, що стріляє високо в небо.

Все в них просто — в людей цієї заячої психології. Все залежить від того, щоб зробити людей "делікатнішими, добрішими, справедливішими, примусити їх думати не тільки про себе самих". Про це дбає чудесна фея-чарівниця — наука. Вона ж "доводить до поступу у відносинах поміж народами та в порядках громадських і державних". Коли є на світі насильники, Аттили, Тамерлани, Сталіни, Петри і Катерини — це нічого, це минеться, бо "науковий поступ... переміняє на ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница ліпше і духову природу людську" і підносить людей "понад старе життя, близьке до звірячого"[59]. Лише без "національного егоїзму", бо сполохаєте непотрібно чулі серця новітніх Петрів і Катерин, які під впливом науки і соціалізму вже "на добрій дорозі" признати над собою авторитет загальнолюдських етичних норм! їх "духова природа" переміниться "на ліпше", і так повільно, але певно ми дійдемо "до поступу в відносинах між народами та в порядках громадських"...

Ось була та гуманна філософія, яку несло нам XIX століття. Ось був той світогляд, який і досі покутує в головах його жалюгідних епігонів.

Коли ж ви думаєте, що цитованих вгорі ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница взірців того кретинізму не можна перевищити, то помиляєтеся...

Одним з богів сучасного і минулого радикалізму був Михайло Павлик. З нагоди його ювілею його прихильники писали про нього, що стоїть він, немов "великомученик народу і синонім героїзму", серед "всіх великих людей в ряді, який починається Ісусом". Сам про себе — з характеристичною демократам скромністю — писав, що має в собі "гостре почуття правди, лагідність і завзятість, делікатність і добрість". Був великим поступовцем і в своїм творі "Ребенщукова Татяна" висловив думку, що ліпше було б, коли б люди не брали церковних шлюбів, а "парувалися як птахи"...

І ось цей геній дає принципову, наскрізь перейняту загальнолюдською ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница етикою, відповідь на питання: що робити, коли всякі "варвари" — оті Петри чи Аттили — "не послухають голосу науки і не змінять під її впливом своєї духової породи"? Що тоді? Може — як ось Величко, або автор "Історії Русів", або стародавні князі, чи інші варвари — приректи їм помсту? Але де! Наш лагідний гуманіст і сторонник пташиного парування відповідає інакше. Згідно з цілою філософією свого радикально-соціалістичного оточення, він віщує, що тоді тим ненаверненим грішникам... треба прощати! І покликується на себе: теж "прощаю своїм просвіченим землякам не тяжкі кривди, заподіяні ними мені (це само собою розумілося. — Д. Д.), але простив я моїм просвіченим землякам ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница навіть тяжчі кривди, заподіяні моєму народові".

Цитуючи оці слова, Франко уїдливо додає: "Це вже справді верх гуманності, до якої не підіймався навіть сам Христос, бо ж Він простив тільки тим, що мучили Його, а тим, що кривдили брата, обіцяв тьму кромішну і безплатний опал в вогні вічнім"[60]. Так хоча й коротко, але вельми прикро й досадительно", як сказав би Величко, пише Іван Франко про радикального божка.

Навів я ці слова не як жарт. Цей "жарт" драстично характеризує це духовне підложе, з якого виросли наші корифеї "поступу" і "вселюдської справедливості", що свої "традиції" моральних сифілітиків прагнуть прищепити ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница здоровій нації.

Порівняйте всепрощаючу дурійку Павлика з такими словами князя Ізяслава з XII віку: "Аби Бог дав здоровля, а месть буде", і побачите ту духову прірву, яка ділить дві епохи, дві традиції. Люди тої старої епохи надіялися не на "науку", не на "поступ", не на злагіднення звичаїв, не на надоумлення Аттил, чи уморальнення "поганих половців", не на загальнолюдську етику, лише — на власну духову і фізичну силу. Механізм цеї сили в життю не був для них чімсь анормальним, лише власне законом даним життю Богом. Вони твердо вірили та ісповідували (бо це "признаєт умний всякий"), — що "всякеє творениє" "має право боронити ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница своє буття, власність і свободу" та що "на те йому і дані самою природою або Творцем його достатні знаряди або способи"[61], щоб їх удосконалити, щоб стати самому відпорним, а не звертатися до "загальнолюдських етичних засад".

А Величко пише: "коли ж єсли безсловеснії звірі, будучи в запертю, при всякім довольстві от господ своїх, натуральним правом звикли все те довольство уничтожати, і всяким способом, вожделінної собі ищучи свободи, яритися і устремлятися на їх, господ своїх, то коє диво і кий гріх" — коли подібне зробить в потребі людина?[62] А всім противникам "зоологічного націоналізму" Гітлера чи Муссоліні радимо прочитати слова одного з найбільших людей ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница, якого видала наша земля: "всі народи боронять життя своє і свободу: і звірі, і птахи роблять те саме. На те Бог дав їм зуби і пазурі"[63].

* * *

Є народи-пани і народи-плебеї, або, як їх — цих останніх — зве Шпенглер, фелахи. Шевченко їх означає теж своєю назвою. Плебеїв називає "свинопасами", "гречкосіями", народи панські — "лицарськими синами", "козаками", як особливий людський тип, створений панувати, не над кимсь, а на своїй землі; бути суб'єктом життя, не його об'єктом, не глиною в чужих руках, не "сміттям" і "гряззю". Мотивом діяльності цього типу людини була "слава", її здобуття. Мучить її найбільше не економічна ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница "кривда", а відібрання свободи, зганьблення, те, що у "ярмах лицарські сини"[64].

Цей поділ на "лицарів" і "свинопасів" серед народів, на аристократів, панів і плебеїв не є поділом класовим, соціальним, лише психологічним, типологічним. Кожний народ представляє — в певній хвилині — його провідна верства. Вона може складатися з касти жерців, феодалів, дрібної шляхти, бюргерів або "селянсько-робітничої" бюрократії, — це все одно. В кожній з них в різні епохи — може бути втілений тип або один (плебейський), або другий (володарський). Наприклад, напередодні великої революції 1789 р., знуджена пануванням і спрагнена матеріальних утіх, французька феодальна аристократія хилилася вже до феласького типу. Так само козацька аристократія на ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница Україні — виразний аристократичний тип за Богунів і Дорошенок, стає типом плебейським за панів Халявських...

Щоб розрізняти ці два типи, ніщо не є таким добрим пробним каменем, як їх відношення до суспільно-політичного ідеалу. Плебея — пізнаєте по його тузі за "соціальною справедливістю", за рівністю (хоч би під тираном). Пана пізнаємо по його тузі за свободою, все одно якою ціною. Любов селян до "батюшки-царя", який їх охоронить проти панів або старшин — це любов плебея. А луна її бринить у звеличенні царату Драгомановим, у припаданні наших соціалістів до ніг більшовицького царя, що "все ж таки зробив дещо позитивного на Україні" ("Трудова Україна"). Плебея ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница пізнаєте, особливо, і по тому, що він недооцінює значення політичного власновладства...

Цей суто "свинопасівський" світогляд цілком опанував нашу ліберальну інтелігенцію минулого віку та держить її ще й тепер. Костомаров уважав державу передусім за знаряддя насильства, вона повстала як "плід завоювань". Його ідеалом був не державний союз, а "свобідні людські громади", цебто примітивні союзи, до яких може лише піднестися думка плебсу[65]. Такий же антидержавний, наскрізь анархістичний ідеал проповідував і Драгоманов. Антидержавний характер носить і концепція Липинського — "трьох Русей". Все, що було сполучене з вищою формою народної організації — з державою, уявлялося тій нашій інтелігенції, як прояв насильства; їх разив ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница "інстинкт державного насильства", натомість вабила мрячна утопія[66] народоправства. Так само в історичній концепції Грушевського змагання до витворення власної держави й взагалі державницькі стремління стоять на другому плані супроти стремлінь народних мас досягти максимум задоволення своїх соціально-економічних інтересів". Він уважав, що "соціально-економічну і національну емансипацію українського народу можна осягти і в межах чужої державності (російської і австрійської)", тому "він мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх", поскільки вони "вимагали жертв" від мас народу. Грушевський сам признається, що "був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методіївських братчиків і твердо ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить по стороні влади ... 3 тих принципів виходить професор Грушевський ... в оцінці рухів українських народних мас ... і виступає проти власних князів — як ось його погляд про рух "татарських людей" XIII ст. проти короля Данила[67].

Ці ж "висновки" допомогли йому піти назустріч новим "татарам"-більшовикам в 1919 році, бо ж він піддався їх обіцянкам. І не була це якась "людська помилка", не якийсь несподіваний скок в гречку, — це випливало, як бачимо, з його загального наставлення, з цілої психіки... Люди тої психіки думали, що й чуже татарське військо могло принести визволення нашим древнім "болоховцям ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница". І — паки і паки — оскільки інтелігентніший і мудріший був автор "Історії Русів", що писав: "всякий народ повинен мати своїх воїнів, щоби поручити свою долю і безпеку не чужоземному, а своєму воїнству", а доручати ту безпеку і долю ординським воякам — це все одно, "неначе приставити шуліку стерегти голубів, а вовків — овець" (ст. 18).

Радикал Пушкар перестерігає "перед надмірним надаванням державі, як такій, завеликого значення в житті народів", мовляв, обійдеться і без неї[68].

Ненависть до козацької епохи — одної з найбільш блискучих нашої історії — поділяють всі сучасні фелахи-інтелігенти, починаючи від новозорянців і кінчаючи радикалами. Козацька доба для "Нової зорі" є "періодом ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница найгіршої анархії". Шельменко-денщик, що надає тон "Новій зорі", так ненавидить ту нашу добу, що хвалить погромницю козацтва, московську царицю Катерину, бо "цариця Катерина зробила велику прислугу українському народові, зруйнувавши руїнницьке гніздо розбишацтва на Запоріжжі. Тут наш поет Тарас рішуче помилявся, думаючи, що вона "доконала вдову-сиротину"[69]. Стаючи в позу культурника, споглядаючи згори вниз на хлопа "Тараса", нещасний докторизований Шельменко навіть не підозріває, яким правдивим аристократом, порівнюючи з ним, типовим в сенсі Шевченка "свинопасом", є геніальний автор "Кобзаря"...

Тої самої думки на державницькі змагання тримається і другий "гречкосій" Микита Шаповал. Вже на еміграції він хвалиться, як то він "писав ще ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница в 1913 р.: "у нас нема предків, гідних пошани... Різні хами-розбійники, гетьмани... Культуру наших предків ...сміло кидаємо в піч"[70]. Ще одне осляче копито!

Так само проповідують і наші різні Тагори. Наші князі — були "насильники і чужинці". Натомість ціла симпатія їх лежить по стороні "бродників", які в XIII в. ' "допомагали татарам супроти русинських князів" (термінологія "русинський" — не з краківського "Курієрка", а з книги "українського соціологічного інституту в Празі"). Всі їх симпатії лежать не по стороні будівничих княжої Русі, а по стороні "болоховців", які "краще згоджувалися визнати владу татарську, аніж владу чужого (?) важкого їм Данила. "Болоховці" — це були не наволоч ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница, не голота, а "свободолюбні елементи". І всю цю саламаху пише під заголовком "Українська національно-державна традиція" пан Никифор Григоріїв, апостол нашого феластва, persona grata, і сталий співробітник "Громадського голосу"[71]. Бо коли Данило приносив тверду руку і вимагав твердої дисципліни, татари приносили "свободу", подібно, як і більшовики, за якими теж і з тих самих причин пішли новітні "болоховці" Винниченки і Грушевські... Кінець, очевидно, скрізь був однаковий: "татари" жорстоко поглумились собі з "болоховців", але що спілка з татарами не дає соціального визволення — цеї науки "болоховці" витягти не могли ...

А за ними ще і ще! В повній згоді з новозорянцем виступає і радикал ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница. Якийсь — хай йому простить великий Нестор — якийсь Руський Лі тописець ганьбить пам ять великих будівничих княжої Русі в "Громадськім голосі". Не можна ж допустити, щоб діяльність тих будівничих "ідеалізували '! Бо серед них панувало "братовбивство", вони "нищили народ" і взагалі були представники "середньовічної реакції", а на війні були такі жорстокі, що палили міста і "рубали впень" трудящий народ і вояків противника. Ті, що будували нашу державність, були просто злочинцями, які ніяк не хотіли запровадити "новий лад правди, справедливості і волі". Правда, сам наш "гречкосій" літописець мусить ствердити, що наші князі були такі самі, якими були тоді всі інші ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница князі і в інших народів", але коли наш народ досяг якогось рівня культури, то це зовсім не завдяки тим князям, але "всупереч злочинній роботі тих князів", тих "хамів і розбійників", всупереч всяким Мономахам, Ярославам, Мазепам і Хмельницьким...[72] Ці князі — це були феодали, драпуги й нероби, які лиш пили, гуляли, непотрібної "слави добували", марнували народне добро на палаци, фортеці, собори і армію (такі були прокляті мілітаристи), різалися з половцями й печенігами (такі були ненаситні імперіалісти), не даючи працювати трудящому народові.

Отже, територіальне об'єднання нашого народу, його оборона перед кочівниками, уможливлення мирної праці плугові орача, епоси про полк Ігоря та інші, які ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница постали на тлі їх воєнних походів, величні церковні будівлі, християнство, наша "латина" — церковнослов'янська мова, що вперше — разом з церквою — об'єднала націю в один організм, пам'ятки нашого письменства, спомини терпінь і змагань — все, чим ми живемо досі, що нам всякими способами прагнуть, але не можуть, видерти противники, все, що зробило з нас націю і з утратою чого ми нею перестали б бути, — оті правдиві новітні "хами і розбійники" називають сміттям, яке треба кинути до печі!

І чим це замінити? Наукою кретинів, що воюють з "ідолопоклончим культом нації", славлять царицю Катерину, поборюють "інстинкт державного насильства", проповідують "любов ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница до північної Русі" і мудрість смирних індусів; наукою тих, що радять "стати понад усякі обиди і знущання"; які кажуть, що патріотизм має "неприємний для поступовця" присмак, які пропонують знищити, як "реакційну", концепцію боротьби за існування, а запровадити натомість ідею, що з "демократично-прогресивними елементами" інших народів "треба дружити"... Собі ж вистане плекати "літературу, національні пісні, національні гімни, національні обходи, одяг, улюблені краски, потрави і проче"[73]. Ковбаса, чарка, гопак і вишивана сорочка — як ознаки правдивого, не хижацького патріотизму.

* * *

Грушевський радив пробачити більшовикам "не одно з того, що нам боком вилазить", бо були вони "завзяті оборонці трудящого люду"... "Пробачити не одно ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница" — між іншим і пограбовану державну свободу, яка в їх очах була річчю другорядною. А триста літ тому казав проповідник Касіян в промові на похороні Сагайдачного: "Найбільшою річчю між всіма — суджу вольность!" В тім суттєва різниця цих двох родів людей!

Той самий прихильник татарських людей і "всенації" — соціаліст Григоріїв Наш, пише: "чия земля, того й держава. Тому (під час революції 1917 р. — Д. Д.) українські народні маси йшли не за гуртком консерватистів, що бундючне звали себе "самостійниками"... а йшли за соціалістами". Тому "не цікавилися тим, хто буде на Україні королем, гетьманом, губернатором чи іншим урядовцем — українець, москаль чи німець, а цікавились тим ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница, кому буде належати земля, фабрики і т. п."[74] Ці слова соціалістичного "вченого" зраджують світогляд найтемнішого неписьменного мужика в найбільш культурно занедбанім селі! І вони є типовими для наших інтелігентських плебеїв! Де ж могли ті "свинопаси" — як їх предків звав Шевченко — тямити, що "не чия земля, того держава", а навпаки, як це показали хоч би більшовики! Де ж могли ті "свинопаси" тямити, що питання, "чия земля" саме залежало від того, чи на Україні сидів "король", взагалі свій володар, чи московський губернатор! Де ж могли сторонники всенації і противники шовінізму тямити, що питання, "чия буде земля" на Україні, дуже багато залежало ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница саме від того, чи тим "королем", чи "губернатором" в Києві буде "українець, москаль чи німець"! їх космополітична душа приймала навіть татар в історії і більшовиків в сучасності, аби дали трудящому народові "землю", хоч би потім її мали й відібрати.

В цім цілковитім недооцінюванні політичного моменту лежить типова риса фелахів! Черкасенко лаяв оборонців старої України, козаків, за те, що надаремне "широке море крові розілляли" для глупої химери, замість "довгий спис" перекувати "на рало хлібороба". І яка ж є відмінна від цієї феласької філософія нашого минулого щодо цієї преважної справи! В 1111 році "вложи Бог Володимиру в серце и нача глаголати брату ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница своєму Святополку, понужая єго на погания на весну". Але Святополк був противник імперіалізму і щирий оборонець трудящого люду. А з ним і його дружина, яка і відповіла: "Не веремя нині погубити смерьди от рольи". Володимир хотів "промислити о Руськой земли", а Святополк — все думав про трудящий народ. "И рече Володимир: "Како я хочю молвити, а на мя хотять молвити твоя дружина и моя рекуще: хощеть погубити смерди и ролью смердом. Но це дивно мя, брате, оже смердов жалуєте и их коней, а цього не помишляюще, оже на весну начнеть смерд тот орати лошадью тою и, приїхав половчин ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница, ударить смерда стрілою и поиметь лошадьку и жону єго и діти єго и гумно єго зажжеть, то о сімь чему не мислите?" И рече вся дружина: "Право воистину тако єсть! ...и поидоста на половці"[75]. Бо були це оті прокляті імперіалісти, які "звертали всю причину лихого стану на ворожих сусідів, раді були задирати їх", не драгоманівці, які вірили, що "сусідів як народу і громаду чіпати нічого", а "з демократично-прогресивними елементами в них (в половців) навіть треба"[76] дружити .

Ту саму відвічну проблему, рала і меча ("соціальної" і "політичної" волі), що і князь Володимир, гостро розв'язує і один з персонажів драми ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница старих наших часів "Милость Божія". Автор вкладає в уста свого головного героя, Богдана Хмельницького, такі видумані, але які ж характеристичні слова у відповідь на привіти:

Радости сея не я и не добродітель

.............. но Творець и Содітель

Наш

..................................................................

А желізо доброє важте и над злато,

Злато бо потемнієть без него як блато...

"Что злато и что сребро" помагало тим, що ні про що інше, лиш про них дбали?

Колікієж богатства желізо побрало!

А предки?

З золотих пугаров они не пивали.

О желізі старались, желізо любили

И велику тим себі славу породили.

Оних путем идите, оних подражайте,

Слави ища, богатства ви за ничто майте.

І ніби ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница прозираючи козацьких потомків, оте "малоросійське дворянство", яке "для лакомства нещасного" за млинки і ставки зробилося "гряззю Москви", перестерігає:

Не той славний, котрий многа лічит стада,

Но иже многих врагов своїх шлет до ада,

Сему єдино токмо желізо довлієт.

Хто ж випустить з рук залізо, не довго тішитиметься і "соціальними здобутками":

Ибо, когда козаки уже обнищають,

То не долго остатки ваші потривают.

Откуду коня или ручницю, откуду

Инний порядок возьмут, аще не оттуда?

А без тих приборов что, мните, по нас будет?[77]

Пророчі слова! Коли "козаки обнищали", то і "смердів" повернули в неволю. Без власного заліза рало хлібороба стало ралом ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница раба, про що не думали ні Черкасенко, ні Грушевський.

В грудні минулого року, відповідаючи на погрози "Нью-Йорк Таймс"-ів тоталітарним державам, проти яких з'єднаються "демократії обох півкуль землі", Муссоліні писав в "Попольо д'Італія", що: "американські часописи помилюється, бо вони не знають, мабуть, історії, що в боротьбі поміж золотом і залізом, все перемагає залізо"... Чи це не виглядає немов плагіат з нашої "Милості Божія"?

Чи тепер не заясніє може в головах демагогів, чому я, поруч з тими традиціями нашої історії — традиціями Хмеля, Володимира, Святослава, що теж не прийняв від греків золота, але прийняв залізо, — чому поруч з ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница ними я звертаю увагу на італійського, наприклад, диктатора і на йому подібних "чужих"? Тому, що це типи і люди одного світогляду, одної психіки, яка в часи, коли ми ще не здегенерувалися, — була і наша психіка... І з тієї ж самої причини наші демократи, що обурюються на нашу пропаганду чужих взірців, і собі з приємністю звертаються до чужих взірців, але до інших: до Толстого, до Бабефа, Сімона, Фур'є, Жореса, які проповідували "величні кличі" соціалізму[78].

З тих самих причин друкують вони спеціальні статті і цілі книги про Масарика, про Бенеша або вже цитовану нами статтю в драгоманівськім збірнику — про Рабіндраната ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница Тагора. Або спеціальну статтю в тім самім збірнику про вплив Прудона на Драгоманова, який "не тільки цитує Прудона, але бере провідні думки його як свої", так що можна говорити про "тотожність у поглядах Прудона та Драгоманова, особливо як вони торкаються проблем демократії, свободи, федералізму, проблем національних, етичних, релігійних і т. д.". В цих випадках отже вільно брати "чужі взірці"! Так само, коли "Драгоманов ставить федеративний устрій Швейцарії за зразок для інших країн", то це також було дозволено, і це не називалося запозичуванням чужих доктрин[79].

Це було українство "болоховців", це була глупа демагогія! Бо вони з приємністю — як ми ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница вже бачили — топчуть як вороже "поступу" і "людяності" наше минуле: і оту "Милость Божію", і велику мудрість князів, козацтво — все, на чім не лежить каїнова печать євнухської мудрості часів "виродження"... Тому українство цих "болоховців" завжди знайде "зрозуміння" в чужих, як знайшов Драгоманов, що його визнали ліберали російські і більшовики, як людину далеку всякого "вузького націоналізму", як людину, що "відкидала всякі убогі теорії про святість нації" і "самостійницькі тенденції"; як людину, яка "сформувала галицьку соціалістичну свідомість під впливом російської думки"; що, очистивши ідеологічну атмосферу... від ...націоналізму та безґрунтовного революційного бунтарства, виразно поставила боротьбу трудящих мас України на соціалістичний та інтернаціональний ґрунт ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница".

Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 7 | Нарушение авторских прав


documentaxxjuht.html
documentaxxkbsb.html
documentaxxkjcj.html
documentaxxkqmr.html
documentaxxkxwz.html
Документ ДУХОВНА СПАДЩИНА: ПОШУК ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ 4 страница